Матеріал підготовано Vivid Fusion – артплатформа ліцензованого українського мистецтва.
Готель, який хоче працювати з мистецтвом, опиняється перед дилемою, у якій обидва очевидні рішення мають свій зворотний бік. Перший варіант – оригінальний твір. Це красиво і переконливо, але в публічному просторі оригінальний твір цілком може подарувати вам захопливий досвід трилера в найкращих традиціях американського кінематографу. Страхування, охорона, транспортування, умови зберігання, ризик пошкодження, бюджет і всі інші радості у стилі “Одинадцять друзів Оушена”.
Друга крайність – декоративна репродукція. Вона може пасувати до кольору дивана, проте не формує культурного наративу.
Vivid Fusion пропонує рішення у вигляді ліцензованих артпринтів українського мистецтва. Щоб пояснити, чому це не компроміс між оригіналом і постером, варто подивитися на саму історію тиражного мистецтва: від перших естампів, які дозволили образам подорожувати Європою, до Воргола, Далі й сучасного ринку артпринтів.
Естамп як тінь живопису
Даніель Ходовецький «Друкарня», бл. 1770
У XV столітті картина майже завжди була прив’язана до місця. Щоб побачити твір відомого майстра, треба було приїхати туди, де він зберігався, адже подорож великого полотна завжди була пов’язана з ризиками й значними витратами. Для поціновувачів мистецтва це часто означало ніколи не побачити шедевр наживо. Художник же на шляху професійного становлення, після навчання в майстерні свого вчителя, мусив вирушати в подорож, щоб вчитися на прикладах визнаних майстрів і світових шедеврів.
Естамп вирішував цю проблему. Дереворит, гравюра, пізніше офорт і літографія повторювали живописну композицію в десятках і сотнях примірників. Зображення можна було перевезти, продати, подарувати, вклеїти в альбом або повісити в кабінеті, завдяки чому твори мистецтва ставали відомими далеко за межами міст, де вони зберігалися.
Проте друкований аркуш не мав статусу рівного живопису. Він був ближчим до ремесла, книжкової ілюстрації, релігійного образка, способу поширення інформації.
Альбрехт Дюрер та перша судова справа за авторський знак
Значний внесок у розвиток графіки вніс Альбрехт Дюрер. Його дереворити й гравюри були надзвичайно складними композиціями та перестали обслуговувати живопис, адже він перетворив їх на самостійний авторський цикл. Серія «Апокаліпсис», видана 1498 року, складалася з п’ятнадцяти дереворитів і принесла Дюреру славу далеко за межами Нюрнберга.
Альбрехт Дюрер, “Чотири вершники Апокаліпсису” (З серії Апокаліпсис, 1498)
Альбрехт Дюрер,“Меланхолія I”, 1514 рік
Монограма AD на гравюрах Дюрера слугувала своєрідним знаком автентичності й авторства. Саме вона стала причиною одного з найвідоміших ранніх конфліктів навколо авторського права в мистецтві. У 1506 році у Венеції Дюрер судився з італійським гравером Маркантоніо Раймонді. Раймонді копіював його серію «Життя Марії» разом із монограмою AD, фактично продаючи роботу під чужим авторством.
Раймонді дозволили копіювати зображення, але заборонили використовувати монограму Дюрера. Тобто цінність полягала не стільки в самому образі, скільки в його походженні.
“Я хочу бути машиною”. Воргол і його Фабрика
У мистецтво Воргол прийшов із комерційної ілюстрації. Він малював для журналів, реклами та модної індустрії – того світу, який довго вважали «нижчим» за чисте мистецтво.
У 1962 році Воргол почав працювати з технікою шовкографії, що переносила фотографічний образ на полотно чи папір і дозволяла повторювати його в різних кольорах та варіаціях. Він і не приховував своєї мети: «Я хочу бути машиною», — казав художник, прагнучи ефекту конвеєра.
Його Мерилін Монро, Елвіс Преслі, Елізабет Тейлор, банки супу Campbell’s і пляшки Coca-Cola стали впізнаваними сюжетами масової культури. Серію з 32 полотен Campbell’s Soup Cans він показав 1962 року в галереї Ferus у Лос-Анджелесі, по банці на кожен смак з асортименту компанії. Воргол точно вловив, що повторення робить образ культовим.
Енді Воргол «Банки з супом Кемпбелл», 1962
За це його чимало критикували: за механічність, комерційність, холодність, за відмову від традиційного авторського жесту. Здавалося, художник зрікається руки, унікальності й тієї самої «аури» оригіналу, про втрату якої в епоху технічного відтворення ще 1935 року писав філософ Вальтер Беньямін. Тільки Воргол цю втрату не оплакував, а культивував.
Повторення ставало композиційним інструментом. Колірні варіації змінювали настрій образу. А технічні «похибки», зсуви фарби, нерівний відбиток, випадкові розводи ставали способом художньої виразності.
У 1967 році він заснував власне видавництво – Factory Additions. Назва іронізувала одразу над двома речами: студією художника, відомою як «Фабрика» (The Factory), і співзвучностю слів additions та editions – «тиражі», тобто серія однакових відбитків, які митці нумерують і підписують. Першим виданням стала серія “Marilyn Monroe”, десять шовкографій тиражем 250 примірників, зроблених з одного рекламного кадру Мерилін для фільму “Niagara” (1953), за п’ять років після смерті акторки. Кожен аркуш був варіацією того самого образу.
Енді Воргол “Shot Marilyns”, 1964
Афіша фільму “Niagara” (1953)
Назва «Застрелена» (“Shot Marilyns”) походить від того, що у 1964 році перформанс-художниця Дороті Подбер прийшла на «Фабрику», побачила під стіною стос полотен із Мерилін і спитала Воргола, чи може вона їх «shoot» — слово, що англійською означає і «зняти на камеру», і «вистрілити». Воргол зрозумів перше й погодився. Куля пробила чотири з п’яти полотен, уцілів лише бірюзовий варіант. Одне з прострелених полотен, «Shot Sage Blue Marilyn» (1964), у 2022 році пішло з молотка на Christie’s за 195 мільйонів доларів: найдорожча робота американського автора й найдорожчий твір XX століття, проданий на публічних торгах.
Скільки коштує підпис Далі
Далі завжди був богемним персонажем, творячи власний бренд: вуса, інтерв’ю, ексцентричні появи, життя в готелях. І Далі чудово розумів, що в мистецтві продається насамперед ім’я.
У другій половині XX століття він активно працював із тиражною графікою – літографіями та офортами. Підписані аркуші розходилися ринком тисячами й робили його мистецтво доступним для тих, хто ніколи не купив би живописного оригіналу, що лише збільшило його популярність.
Його підпис коштував близько сорока доларів, сам собою і, без жодного зображення. І митець це монетизував, починаючи з 1960-х, він підписував чисті аркуші паперу, за деякими оцінками, до 350 000 за всю кар’єру. З двома помічниками (один підкладав аркуш, інший прибирав підписаний) він ставив до 1800 підписів на годину. Близькі згадували, що Далі підписував «кожні дві секунди впродовж години без упину». Він і сам жартував, що любить починати ранок із того, щоб «заробити двадцять тисяч доларів».
Підпис Сальвадора Далі
Це був сприятливий ґрунт для найбільших арт-шахрайств століття. Видавець Леон Аміель, колись авторизований друкар Далі, налагодив масовий випуск підробок – нерідко це були звичайні фотомеханічні репродукції, видані за рукотворні підписані літографії обмеженого накладу. За оцінками, у 1980-х в обігу були сотні тисяч фальшивих «Далі», а продажі підробок лише в США сягали від 625 мільйонів до мільярда доларів. У 1991 році операція з промовистою назвою Bogart (від bogus art — «фальшиве мистецтво») вилучила понад 100 тисяч підроблених робіт. Так Далі увійшов в історію не лише як сюрреаліст, а й як один із найбільш підроблюваних художників світу.
Сальвадор Далі в 1972 році в готелі Meurice на вулиці Ріволі, 1-й округ, Париж, Франція.
Звідси й урок, на якому тримається сучасний ринок: сам підпис нічого не гарантує, якщо він відірваний від процесу. Щоб відбитку можна було довіряти, треба знати, хто видав роботу, чи погоджений наклад, скільки існує примірників, чи є документи й чи простежується походження. Сьогодні оригінальність графіки Далі звіряють за каталогом-резоне (для друків його склав Альберт Філд), а спадщиною опікується Фундація «Ґала – Сальвадор Далі» у Фігерасі.
Артпринт як нова форма присутності мистецтва
Відбиток може існувати в багатьох примірниках і не втрачати цінності, якщо за ним стоїть прозоре авторство, погоджений наклад, якісний друк і документи, що підтверджують походження. Саме це відрізняє артпринт від піратської репродукції.
Найбільші музеї світу самі ставлять свої шедеври у друк. Амстердамський Rijksmuseum виклав у вільний доступ понад 700 тисяч творів – від Рембрандта до Вермеєра, щоб із них можна було замовити якісний принт. Британський King & McGaw із 1982 року друкує ліцензовані роботи для Tate, Лувру й Метрополітену, а паралельно видає підписані й пронумеровані тиражні артпринти сучасних художників із сертифікатом автентичності. А онлайн-платформа Avant Arte лише за 2024 рік продала роботи понад 700 авторів на загальну суму 23 мільйони доларів.
«Art seen», Ілля та Олександра Чичкан [Дизайн-концепт Vivid Fusion]
«Ай-Петрі. 91», Олег Тістол [Дизайн-концепт Vivid Fusion]
Vivid Fusion – це артплатформа, що випускає ліцензовані артпринти музейної якості для українського ринку. Від таких класиків, як Айвазовський, Куїнджі, Малевич, Мурашко, Екстер – до майстрів XX століття й сучасних авторів: Горської, Криволап, Вайсберга, Савадова, Тістола, Чичкана. За кожною роботою стоїть саме той ланцюг, про який йшлося вище: ліцензія, виплата роялті митцям та їхнім фондам, високоякісний друк, відібрані матеріали й оформлення, а також просування українських художників.
Готелю більше не треба обирати між оригіналом під сигналізацією і постером. Ліцензований артпринт не вдає оригінал, але вводить у простір автора, контекст і візуальну культуру. Мистецтво опиняється там, де його щодня бачать люди. А це, зрештою, і є те, заради чого тиражний друк винайшли ще пів тисячоліття тому.