Матеріал підготовано Vivid Fusion – артплатформа ліцензованого українського мистецтва.
Готель – це місце, яке дарує натхнення, куди ми їдемо за новим досвідом, як засобом втечі від буденності. Такі моменти виводять з повсякденної рутини, дають підґрунтя для нових ідей і думок, для переоцінки звичного життя.
Цим вдало користувались художники протягом століть. Моне з вікна орендованої кімнати написав серію, яка змінила історію імпресіонізму. Далі щороку влаштовував у королівському люксі перформанси з холостими пострілами. Хоппер двадцять років об’їжджав мотелі Америки, перетворюючи анонімність готельного номера на мистецтво. Ось лише кілька таких історій.
Клод Моне. Руан, 1892. Hôtel de l’Europe
У лютому 1892 року Клод Моне приїхав до Руана і зняв кімнату в Hôtel de l’Europe, невеликому готелі прямо на Place de la Cathédrale, вікна якого дивились на західний фасад собору. Він планував пробути там кілька тижнів, але зрештою повертався три роки поспіль.
На той момент імпресіонізм існував уже двадцять років і весь цей час доводив, що мистецтво, не про те, як виглядає предмет, а про те, як його бачить людина в конкретну мить. Моне хотів довести ідею до логічного кінця, собор у Руані здався йому для цього вдалим інструментом.
Задум був писати один і той самий фасад щодня, при різному освітленні, в різну погоду. Щодня він працював над кількома полотнами одночасно, переходячи від одного до іншого разом із тим, як сонце рухалось по фасаду. Вранці камінь був рожевим, опівдні золотим, під вечір сірим із синюватим відтінком. Моне писав дружині: «Я працюю як божевільний, я не можу перестати думати ні про що інше, крім собору».
Руанський собор, фасад. Фотографія 1881 року.
Руанський собор, фасад (захід сонця), гармонія в золотому та синьому кольорах, 1892–1894, Музей Мармоттан-Моне, Париж, Франція
Другого року кімната в Hôtel de l’Europe виявилась зайнятою. Власник магазину жіночої білизни навпроти пустив його на другий поверх, відгородивши ширмою від перевдягальні, через скарги клієнтів. Моне погодився і продовжив роботу.
Зрештою вийшло понад тридцять полотен. У 1895 році двадцять із них він показав у Парижі, на виставці, яку особисто відвідали Піссарро, Сезанн, Дега і Ренуар. Вісім картин продали до закриття виставки. Серія «Руанський собор» відіграла вагому роль у розвитку та поширенні імпресіонізму у Франції та світі. Сьогодні полотна розкидані по музеях на трьох континентах: п’ять зберігаються в паризькому Музеї д’Орсе, два в Національній галереї у Вашингтоні, одне в Метрополітені в Нью-Йорку.
Сьогодні Hôtel de l’Europe вже не існує, проте на його місці встановлена меморіальна табличка про перебування Моне.
Портал і вежа собору Сен-Ромен під ранковим сонцем, Гармонія в блакитному, 1893 рік. Музей д’Орсе , Париж, Франція
Руанський собор, фасад 1, 1892–1894. Музей мистецтв Пола. Хаконе, Японія
Руанський собор, Захід сонця (Симфонія в сірому та рожевому), 1894, Національний музей Кардіффа, Велика Британія
Сальвадор Далі. Le Meurice, Париж
Le Meurice відкрився в Парижі 1835 року і майже одразу отримав славу «готелю королів». Тут зупинялися королева Вікторія, король Іспанії Альфонсо XIII, король Чорногорії, принц Уельський, султан Занзібару, герцоги Віндзорські після зречення, а також Пікассо з молодою дружиною після весілля.
Протягом багатьох років готель здобув репутацію місця розкішних розваг. Вечері тривали з восьмої вечора до восьмої ранку. Один із гостей згадував прийом, під час якого подавали лише зварені круто яйця рідкісних птахів, від куріпок до лебедів.
Десь на початку 1950-х, в цю компанію органічно вписався Сальвадор Далі.
Понад тридцять років, щороку протягом одного місяця, художник мешкав у колишніх королівських апартаментах Альфонса XIII, нині «Президентському люксі». Разом із ним приїжджала Гала, дружина художника, та пара оцелотів на діамантових повідка. Оцелоти точили кігті об килими, Далі возив коридорами свій мотоцикл Harley-Davidson, а стіни вкривалися слідами фарби. Персонал дивився на все це з тією витримкою, яку виробляють лише роки роботи в дуже хорошому готелі.
Сальвадор Далі в Le Meurice (1974). © Huper-International Press.
Сальвадор Далі у своєму люксі в 1972 році (фотографія Аллана Воррена).
Саме в апартаментах 106–108 жив король Іспанії Альфонсо XIII, спочатку як постійний гість, а після повалення монархії 1931 року – як вигнанець, що заснував тут уряд під іменем герцога де Толедо. Далі був пристрасним монархістом, тож щодня прокидатися там, де спав вигнаний король його країни, для нього, очевидно, щось означало.
Щодня о п’ятій вечора двері люксу відчинялися для журналістів і колекціонерів, нібито на легкий полуденок, який перетворювався на щоденний сюрреалістичний перформанс.
Одного разу Далі зажадав привести в номер отару овець, дістав пістолет і відкрив вогонь, на щастя, холостими. Іншого разу попросив коня. Ще іншого наказав персоналу ловити мух у саду Тюїльрі й платив п’ять франків за кожну спійману. Далі зблизився з деякими членами персоналу, яким дарував свої літографії з автографами як різдвяні чайові.
Едвард Гоппер. Hotel Room, 1931
Американський художник Едвард Гоппер був відомий своїм інтересом до готелів, мотелів та туристичних будиночків. З 1920 по 1925 рік він працював комерційним ілюстратором для журналів «Управління готелями та тавернами». На початку 1920-х років Гоппер створив ілюстрації та обкладинки для журналу «Tavern Topics», який видавався та розповсюджувався готелем «Waldorf Astoria» в Нью-Йорку, а в 1924 та 1925 роках він намалював вісімнадцять обкладинок для галузевого журналу «Hotel Management».
Здебільшого на обкладинках зображено елегантні пари, які танцюють, обідають та катаються на човнах в готельному середовищі. Для натхнення для двох обкладинок Гоппер використовував справжні готелі. Готель «Цинциннатіан» в Огайо та гірський будинок «Мохонк» у Нью-Йорку. Гоппери, Едвард і Джозефіна (також художниця), щодня обідали в готелі «Діксі» в Нью-Йорку.
Едвард Гоппер, Обкладинка журналу «Управління готелем», вересень 1925
Едвард Гоппер, Обкладинка журналу «Управління готелем», червень 1925
Пізніше, з дружиною Джозефін, він роками об’їжджав США і Мексику на автомобілі, зупиняючись у туристичних будинках і мотелях, вибираючи місце зупинки, зокрема, за якістю краєвиду з вікна кімнати.Усе це лягало в основу живопису.
«Hotel Room» 1931 року – жінка спочиває на краю ліжка вночі, у руках розклад потягів, нерозібрані валізи на підлозі й одяг розкиданий навколо. Це була перша з кількох картин, які Гоппер помістив у готельні спальні та вестибюлі, всі вони навіюють дезорієнтуючий досвід життя поза домом, серія тривала до кінця 1950-х: «Hotel Lobby», «Western Motel», «Room in New York».
Едвард Гоппер, «Готельний номер», 1931 рік, Музей Тіссена-Борнеміса, Мадрид
Критики десятиліттями говорили про Гоппера як про художника відчуження і меланхолії. Сам він із цим не погоджувався. «Мені здається, з цією самотністю перебільшують,» – сказав він у інтерв’ю 1961 року. – «Це слова критиків. Те, що вони бачать у картинах – це як дивиться глядач, а не те, що я мав на увазі.»
Для Гоппера готельний інтер’єр стає простором, де людина, позбавлена звичного ритму, побуту та соціальних ролей, неминуче звертається до власного внутрішнього світу та споглядання. Саме тому герої його робіт здаються не стільки самотніми, скільки зосередженими й відстороненими від зовнішнього шуму. У цьому контексті готель постає середовищем для внутрішнього споглядання та переосмислення себе.
Едвард Гоппер, «Кімната в Нью-Йорку», 1932 рік, з колекції Музею мистецтв Шелдона
Тулуз-Лотрек. Maisons closes, Париж, 1892–1895
На той час Тулуз-Лотрек вже кілька років жив і працював на Монмартрі, не маючи постійного місця проживання. Він переїжджав між квартирами-студіями, кафе та кабаре-клубами, а також квартирою своєї матері на вулиці Дуе. Потім, тижнями поспіль, він перебував у місцевих борделях на вулицях де Мулен, де Рішельє, д’Амбуаз або Жубер, де салони функціонували більш-менш незмінно з 17 століття.
Борделі були суворо регламентовані й пропонували багатьом чоловікам визволення та екзотику, як то уявне відвідування іншої країни, з кімнатами, оформленими в стилі східних перських гаремів. Сучасні газети рекламували сусідній Мулен Руж як «дуже паризьке видовище, яке чоловіки можуть впевнено відвідувати в супроводі своїх дружин». Тут, у сусідніх борделях, вечірні гуляння могли тривати всю ніч, залишаючи дружин та коханок біля дверей.
Femme Couchée, Elles, 1969, Анрі де Тулуз-Лотрек
Ближче до кінця 1892 року паризький бордель на вулиці д’Амбруаз замовив у Лотрека декорування свого салону, що він виконав у вигляді серії з шістнадцяти панно, кожне з якого є овальним портретом жінки, яка там працювала. Протягом цього часу Лотрек, очевидно, проводив багато часу, живучи в самому борделі, де його, очевидно, сприймали як друга та довірену особу, що дозволяло йому уважно спостерігати за повсякденним життям місцевих жінок.
Потерпаючи від рідкісного захворювання, загальноприйнята історія полягає в тому, що його тягнуло до жінок з борделів, бо вони були приречені своєю професією, як і він через каліцтво, насолоджуватися лише плотськими задоволеннями і ніколи по-справжньому не кохати.
Але у своєму власному житті він розпізнавав і ненавидів моралізування, жалість і об’єктивацію, що супроводжували його інвалідність. І тому в серії опублікованій під назвою «Elles» – «вони», жінки ночі, він зобразив їхнє життя в його найніжнішому та найнепривабливішому вигляді: під час туалету, коли вони розслаблені і виснаженні чекають відвідувачів, в усій притаманній нееротичній монотонності.
Le Tub, Elles, 1969, Анрі де Тулуз-Лотрек
«Вони» переносить нас у саме серце ремесла, до кімнат, оздоблених меблями в стилі рококо, що прагнуть аристократичної пишноти, в якій виріс Лотрек. Тут він опинився в дивному становищі між багатою реальністю свого первородства та його фальшивим еквівалентом у борделі, так само, як робітниці борделю, які прибули ізгоями-молодими дівчатами з сільської місцевості, змушені займатися цією професією через злидні та занедбаність, тепер жили серед фальшивих вітряків передмість Монмартру.
Паризька публіка була шокована, проте не відвертістю, яка давно не була новинкою, а відсутністю осуду і сенсацій. Там, де інші художники бачили гріх або екзотику, Лотрек бачив звичайне людське життя. Він створив понад сто малюнків і п’ятдесят картин, натхненних цими жінками.
Le Gommeux (The Masher), Elles, 1969, Анрі де Тулуз-Лотрек
Будинок розпусти на Rue des Moulins, де Лотрек провів місяці і написав близько сорока робіт, сьогодні перетворений на готель Best Western.
Між check-in і шедевром
Моне, Далі, Хоппер, Лотрек – різні епохи, різні міста, різні причини опинитись у готельній кімнаті. Але кожен знайшов там щось, чого не міг знайти вдома. Чужі стіни, як не дивно, іноді дають більше свободи, ніж власна майстерня.
Можливо, саме в цьому і є головна властивість готелю, бути простором, який відкриває людину для нового.